artmuseum.sumy.ua

УДК  75.071.1..069] (477. 52)

Ареф’єва Галина мистецтвознавець   

 

ВИДАТНІ ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОГО МУЗЕЙНИЦТВА:

НИКАНОР ОНАЦЬКИЙ (1875-1937)

У статті висвітлено окремі аспекти діяльності Н.Х. Онацького на тлі загальнодержавних процесів, які відбувалися в музейній галузі України 1917-1930-х рр.

Ключові слова: Никанор Онацький, музейна сфера, пам’яткоохоронна справа, Академія наук, репресії подвижників українського музейництва.

Никанор Харитонович Онацький (1875-1937) – професійний художник, дослідник українського та світового мистецтва, пам’яткоохоронець, музеєзнавець, педагог, громадський діяч.

Никанор Онацький – сподвижник С. Таранушенка, М. Макаренка, М. Біляшівського, В. Щербаківського, Ф. Ернста, Д. Яворницького, Ф.  Шміта, К. Мощенка, М. Рудинського, інших діячів української науки і музейної справи, на долю яких випало закладати основи музейництва в Україні.

Від середини 1930-х і до початку 1990-х років ім’я Н. Онацького було вилучене з контексту української культури.

Наслідком багаторічного замовчування історичної правди про перший музей у м. Суми наразі є численні аматорські публікації, які вирізняються низьким рівнем вивченості вже наявних на сьогодні архівних джерел або повним їх ігноруванням та алогічною системою мислення їх авторів. Таким чином, дотепер існують ідеологічні нашарування у висвітлені постаті Н. Онацького, у трактуванні профілю створеного ним музею та загальних обставин існування закладу протягом перших одинадцяти років, коли його очолював Н. Онацький (1 березня 1920 – 1 січня 1932)

Актуальність дослідження обумовлена відсутністю праці, присвяченої  ролі Н.Х. Онацького у формуванні музейної мережі в Україні 1920-х рр. Фахової розробки заслуговує тема унікального місця патріотичної української інтелігенції, яка на початковому етапі Української революції стала рушієм національного відродження країни – ініціатором, керівником і головним її виконавцем.

Метою даної розвідки є дослідити загальнодержавні чинники, які діяли на початковій стадії розбудови музейної галузі в Україні, простежити спільні тенденції, які вплинули на подальші долі подвижників музейної справи та подати достовірні відомості про місце Никанора Онацького в процесі становлення української музейної справи.

Джерельна база  неоднорідна, сучасна історіографія обмежена кількістю досліджень, у яких комплексно, на основі архівних джерел, розглядається початковий етап розбудови музейної галузі в Україні. Серед узагальнюючих наукових розробок останнього часу це питання подається в основному в контексті вивчення та збереження національної історико-культурної спадщини, мистецькі музеї в них згадуються побіжно, спеціального дослідження щодо становлення та розвитку українських художніх музеїв у вітчизняній історіографії немає.

Історія музеїв, долі музейних працівників широко представлені у наукових дослідженнях відомого вченого С.І. Білоконя, праці якого вирізняються широкою джерельною базою, він уперше оприлюднив значну частину історичних документів та відкрив широкому загалу правдиві біографії видатних діячів української культури. Серед них – подвижники українського музейництва: М. Біляшівський, Ф. Ернст, К. Мощенко, Д. Щербаківський,  Ф. Шміт, С. Таранушенко, М. Макаренко, М. Рудинський, Н. Онацький, Є.Спаська, П. Потоцький та багато інших.

Заслуговують на увагу публікації Р. Маньковської, А. Желєзко, Я. Гуменюк, В. Кушніра, А. Пудовкіної, Т. Борис, Т. Миронової, О. Друг, О. Іванової, А. Примак, В. Кацай, О. Денисенко, А. Ілінг, Л. Мельничук, ін. Праці цих фахівців містять вагому інформацію про політику влади та початкову законодавчу базу щодо створення пам’яткоохоронної системи в Україні, на тлі якої розгорталася музейна галузь.  Певні відомості з теми містять регіональні праці фахівців Харківщини, Київщини, Чернігівщини, Львівщини, Миколаївщини, питання становлення музейної справи на Сумщині до цього часу знаходиться поза увагою науковців.

Окрему тематичну групу історіографіч­ного доробку становлять науково-дослідні видання музеїв – своєрідні звіти-хроніки, що у середині 1920-х рр. набули формату періодичних видань. Серед таких – брошура Никанора Онацького «Сім років існування Сумського музею» [11].

Інформацію про місце Сумського художньо-історичного музею у всеукраїнському музейному просторі 1920-х років знаходимо в двох унікальних виданнях, що за «…доби Розстріляного відродження були приречені на нищення…, окремі примірники могли зберегтись лише у спецфонді, де дозволяли тримати не більше двох примірників, та у приватних збірках тих бібліофілів, хто був мужній» [5]. З таких раритетних видань у цій статті наводимо аналітичне дослідження В. Дубровського «Музеї на Україні» (1929) [9] і збірник «Український музей» (1927) [13].

В. Дубровський – науковець, який у різний час обіймав низку посад в органах управління, що займалися пам’яткоохоронною діяльністю, керував  музейною секцією в Управлінні науки наркомосу (НКО) УСРР. Його праця «Музеї на Україні» – це аналіз діяльності української музейної мережі станом на 01.01.1929 р., де подано повний перелік тогочасних музеїв. Матеріали про Сумський художньо-історичний музей до обох видань надавав Никанор Онацький – В. Дубровський  посилається на його розвідку «Сім років існування Сумського музею», для «Українського музею» – направляв особисто Ф. Ернсту.

Подаючи аналіз роботи українських музеїв різних систем підпорядкування, В. Дубровський згадує сумський музей у трьох розділах: «…округові та районові музеї здебільшого мають краєзнавчий характер… Проте деякі з музеїв, що є на місцевому бюджеті мають вузьку спеціалізацію по одному будь-якому фаху. З таких треба пригадати:… Сумський художньо-історичний – має майже виключно речі російського й українського мистецтва…»[9, 10]. У наступному розділі «Що ми можемо побачити в музеях» Дубровський пише : «…Сумський округовий Художньо-Історичний музей, що його засновано у 1920-22 році, має надзвичайні для округового міста збірки мистецтва російського, західного і українського : 915 картин, серед них є твори Рубенса, Прегеля, Вато, Вандергельста, Боровиковського, Айвазовського, Верещагіна, Полєнова, Маковського, Нестерова, Рєпіна, Васильківського, Васнєцова, Сєрова, Реріха, Коровіна, Сомова, Бакста, Пастернака, Зарубіна, Мурашка, Кричевського В. і Ф. … » [9, 43]. Далі автор подає перелік основного фонду музею по групах збереження і кількісному складу. Втретє про сумський музей йдеться у розділі «Що роблять музеї», де виокремлюється одна із головних музейних функцій – наукова і акцентується увага на дослідженнях, які проводять музейники в різних галузях: «…серед наукових робітників музеїв України є багацько видатних вчених, досліди яких посувають вперед нашу науку…Серед них треба згадати: 1) дослідників українського мистецтва проф. Ф.Л. Ернста (Всеукраїнський Історичний музей ім. Т. Шевченка у Києві), проф. С.А. Таранушенко (Харківський музей Українського Мистецтва) … 4) знавців всесвітнього мистецтва…, Н.Х. Онацького (Сумський окрмузей)» [9, 15].

Основними джерелами інформації щодо історії Сумського музею і особистості його фундатора є три архіви. Перший з них – архів СБУ по Полтавській області, документи якого стосуються репресії Н. Онацького, розстріляного в Полтаві за сфабрикованою справою. Наступний – родинний архів Онацьких, який Наталія Никанорівна Онацька наприкінці минулого століття передала до фондів музею. Більшість його документів датовані 1920-1930-ми роками. Третій комплекс матеріалів надійшов до музею у 2012 р. з Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України –  «Справа про передачу націоналізованого музею О. Г. Гансена в м. Сумах і Києві Головному управлінню мистецтв та національної культури», яка вміщує в собі опис так званої «сумської» частини колишнього київського приватного музею Оскара Германовича Гансена [4].

Опрацювання зазначених вище матеріалів надало можливість відтворити загальні тенденції, які діяли в державі на перших етапах розбудови музейної галузі.

Історія становлення першого музею в Сумах віддзеркалює загальноукраїнські процеси і механізми впливу, які застосовувалися в процесі становлення української музейної сфери. Аналогічні ситуації простежуються також і у трагічних долях фундаторів музейних закладів – як  видатних, так і мало відомих.

Організація Сумського художньо-історичного музею прийшлася на часи Української революції 1917-1921 рр. – періоду послідовної політики трьох урядів щодо розвитку національної культури (УНР, Гетьманська Держава, УНР-Директорія). Суперечливість ситуації полягала в тому, що з одного боку уряд Української народної республіки приділяв особливу увагу охороні культурної спадщини, саме тому по всій країні виникали пам’яткоохоронні організації, з іншого – становлення музейної галузі відбувалося завдяки громадській ініціативі і подвижницькій діяльності національно-орієнтованої інтелігенції, першими серед них стали знані від початку двадцятого століття музейні діячі, науковці, мистецтвознавці, археологи.

Таким чином, однією з особливостей тогочасної музейної справи було те, що організація закладів відбувалася на тлі підвищеної уваги до проблеми охорони пам’яток, як окрему сферу музеї почали розглядати після 1925 р.

Формально, з огляду на адміністративне управління, музеї знаходилися в підпорядкуванні наркомату освіти – НКО, у структурі якого музеями опікувалися кілька різних департаментів: Головмузей (1921) мав три відділи – реєстрації й охорони пам’яток старовини, науковий і музейний, до функцій Головполітосвіти входила музейна експозиційно-виставкова робота, Головпрофосвіта відповідала за музейну науку, після 1925 року цю структуру реорганізовали в Укрнауку НКО. Музейні заклади опинилися в підпорядкуванні різних адміністративних органів.

Реально інтелектуальну еліту тих років об’єднала Всеукраїнська Академія наук (1918), з червня 1921 р. – Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). У відповідності до нового статуту ВУАН підпорядковувалася Наркомату освіти України, до її функцій входила галузь охорони пам’яток старовини і мистецтва, частиною якої на той момент вже стала і музейна справа. Різні секції і комітети Академії здійснювали загальне науково-методичне керівництво українським музейним будівництвом. Одним із завдань Академії була підготовка музейників до ведення науково-дослідної роботи з питань музеєзнавства і популяризації музейних фондів. Фахівці Академії  розробляли загальний план мережі  музейних установ України, відповідні законопроекти, інструкції і т. ін. для органів державної влади. Тогочасні музеї ставали своєрідними науковими лабораторіями, в основу діяльності яких закладався розвиток науково-дослідницького аспекту та освітнього потенціалу музейних зібрань.

Програму впорядкування та розвитку музейної мережі було викладено у резолюції президії Укрнауки (1927), де підкреслювалося, що музеї повинні бути «…науковими установами з широкою політосвітньою роботою», і констатувалося, що «…музейна справа в УСРР досі не впорядкована за об’єктивними обставинами, що музеї виростали і оформлялися de facto, що стан охорони і матеріальні можливості для їх роботи були не завжди достатніми…» [10, с.180]

Перший музей у м. Суми відноситься до тих, який відбувся «de facto», він створювався в той період (1918-1922), коли музейна сфера в Україні «…мала досить хиткі перспективи, …з часом вона виділилася в окрему галузь, проте залишилося безліч питань, які так і не отримали подальшого розвитку… питання якості музейної науки, визначення основних напрямків та цілей даної сфери, кваліфікованої підготовки музейних працівників…Деякі з них не вирішені і по сьогоднішній день» [8, с. 45]. 

Не існувало на той час і державної стратегії розвитку музейної галузі, тільки після 1925 р. почалися дискусії на тему, яким має бути музей. Місцеві органи влади ситуативно, на свій розсуд, приймали рішення про створення того чи іншого закладу. Саме такою була ситуація в Сумах: у 1918 році в місті несподівано опинилася частина київського приватного музею, у 1919 р.  місцеву владу попередили, що «сумська» частина музею Оскара Гансена націоналізована в складі Третього державного київського музею. Сумські повітові урядовці вирішили на її основі створити музей і протягом наступних двох років виборювали унікальні мистецькі цінності, у жовтні 1921 р. Н. Онацький прийняв їх до фондів, у жовтні 1922 р. музей відкрили для відвідування.

Особливість сумської ситуації полягала в тому, що з управлінської «тріади», яка існувала в Україні від появи перших пам’яткоохоронних організацій системи НКО, тут найбільший вплив мала «Сумиполітпросвіта», яка від початку контролювала роботу Н. Онацького. Можливо тому проблема «політизації» торкнулася Онацького раніше, ніж інших подвижників українського музейництва – у наступні роки цей процес набув масового характеру. Свідченням нагляду з боку політичних структур є лист, який Онацький отримав у травні 1921р.:  «…Сумполитпросвет предлагает Вам не позднее 28-го сего октября прислать примерные лозунги для помещения их на стены вестибюля открывающегося Худмузея, характеризующие: 1. Искусство ради искусства, 2. Значение искусства, 3. Искусство и человечество, 4. Значение художественного музея. Не предоставление уже ранее просимых примерных лозунгов замедлит открытие музея» [1]. На момент отримання Онацьким цього листа, ситуація з майбутнім музеєм залишалася «хиткою»: від 1919 р. все ще тривала боротьба між київськими і сумськими урядовцями за «сумську» частину музею О. Гансена. До епізоду з листом також додамо, що саме в цей час представники Академії наук робили перщі спроби вивести музейну сферу України з-під контролю «політосвіти».

В цілому ситуація з організацією сумського музею відповідала тогочасним державним вимогам як з питань підбору керівників, так і самих процесів організації закладів – за аналогією з іншими містами країни заклад створювався під егідою місцевої Наросвіти. Керівники Сумського повіту після попередження, отриманого від Всеукраїнського Комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва (травень 1919) про те, що «сумська» частина колишнього приватного музею О. Гансена є складовою частиною Третього державного київського музею терміново створили спеціальну комісію по організації музею і на початку червня того ж року заслухали «доповідь комісії». У протоколі цих слухань зафіксовано: «…дома Сумовской передать в распоряжение Комиссии художественно-исторического музея. Земотделу предложить перейти в помещение, занимаемое Военкомом, а Военкому предложить подыскать другое помещение» (Протокол засідання зберігається в Державному архіві Сумської області). Сумовська О.А. – мати О. Гансена, до маєтку якої він у 1918 р. перевіз частину свого київського музею.

Кандидатура Н. Онацького на посаду очильника майбутнього музею також відповідала вимогам часу.  На момент офіційного призначення на керівну посаду (1 березня 1920) він вже з 1918 року мав досвід у пам’яткоохоронній сфері як член комісії, яка збирала коштовні речі з покинутих напризволяще садиб і маєтків, у наступні роки він очолив цю сферу в сумському регіоні за дорученням Українського Комітету Охорони пам’яток культури при Укрнауці наркомату освіти (НКО УСРР). Крім того Онацький – відомий педагог в сфері образотворчості, був активним членом «Просвіти», громадського об’єднання інтелігенції, члени якого (так само як і пам’яткоохоронних комітетів), в Україні тих часів взяли на себе ініціативу культурного відродження країни. Під час добору керівника серед основних була й мотивація його фахового рівня – професійного художника, який після закінчення Одеського художнього училища деякий час навчався у майстерні І. Ю. Рєпіна при Петербурзькій академії мистецтв.

«Хиткі перспективи» щодо майбутнього музею у першій половині 1920-го року відчував і Н. Онацький. Про це свідчать декілька документів з родинного архіву Онацьких. Невизначеність ситуації з майбутнім музеєм створила для нього певні проблеми за основним місцем роботи: від 1913 р. він викладав образотворчі дисципліни у багатьох навчальних закладах міста. Влада, яка розпочала боротьбу за колишню приватну колекцію О. Гансена, була вимушена імітувати наявність музею в місті, але, призначаючи керівника майбутнього закладу, приміщення не надала, не було і музейних фондів. Перших невеликих п’ять кімнат відшукали тільки через півроку, а замість наукової експозиції пропонували презентувати суспільству ті речі, які з 1918 р. стихійно надходили до міста з навколишніх поруйнованих садиб і маєтків. Про них Н. Онацький у розвідці «Сім років існування Сумського музею» зазначив: «На початку 1920 року після виходу білих, у Сумах організувався «Палац Праці», куди знов звезено дещо з рештків панського майна. Все це було розташовано в фойє театру та у 2-х чи 3-х кімнатах другого поверху того ж будинку. Музейного характеру ця збірка, звичайно не носила та й не могла носити, бо матеріал був випадковий і різноманітний, до того ж і числом не досить великий (до 1000 примірників)» [11, с.5]. За таких обставин Н. Онацький через місяць після призначення звернувся з проханням звільнити його з посади. Сумська Наросвіта у звільненні Онацькому відмовила, а комісару Піхотних курсів командного складу Червоної Армії надіслала листа з проханням не заважати йому «виконувати обов’язки директора Художнього музею в зв’язку з тим, що він є єдиним спеціалістом в м. Сумах як художник і звільнити його з цієї посади Наросвіта не може» [2].

Невдовзі після відкриття музею для відвідування (1922) у Онацького виникли проблеми, пов’язані з профілем закладу. Перша експозиція була мистецького спрямування з явно підкресленою українською тематикою, її структуру Н.Онацький детально, по залах, висвітлив у місцевій пресі. По архівних документах простежується, як у подальші роки на темі мистецького профілю розгорталися трагічні події в житті фундатора музею і в історії фондів створеного ним закладу.

У 1925 р. в Харкові відбувся перший всеукраїнський семінар (з’їзд) краєзнавців, який окреслив завдання краєзнавчого руху країни: «…природничі досліди, вивчення продуктивних сил країни, опора на сільську інтелігенцію, техперсонал у містах, студентів, поширення краєзнавства на широкі кола населення…».

Никанор Онацький брав участь у цьому музейному форумі, після якого оприлюднив в сумській періодиці своє бачення музею краєзнавчого профілю, з якого витікало, що на мистецьких фондах вже існуючого музею неможливо створити краєзнавчий. Далі ситуація склалася таким чином, що до 1927 р. він був вимушений додати до мистецької експозиції два відділи краєзнавчого спрямування – «виробничий (цукроварство)» і «реврух та кімнату Леніна».

В цілому в Україні, починаючи від 1919 р., процеси реорганізації і перепрофілювання музейних закладів Харкова, Києва, інших великих міст відбувалися одночасно зі змінами у пам’яткоохоронних структурах. Від 1923 р. почали знімати з посад директорів музеїв і заміняти їх партійними діячами.

У 1925 р. М. О. Макаренко (директор музею ВУАН) описує цей процес у листі до колеги із Швейцарії: «Роботу я вів не за гроші, ідея примушувала мене витрачати всі мої сили … оголошено гоніння на директорів музеїв Д. Яворницького, М. Рудинського, М. Біляшівського… на моє місце призначили комуніста не зачепили  тільки  повітових музеїв»[6].

Сумський «повітовий» музей остаточно «зачепили» у 1931 р, звільнивши Онацького «за власним бажанням», а в Акті передачі фондів незаконно зафіксували, що Онацький передав фонди «директору краєзнавчого музею» (партійцю, професійному вантажнику; Сумський краєзнавчий музей почали створювати у 1939 р., після появи  Сумської області  як адміністративної одиниці). 

Зафіксований в Акті передачі висновок щодо майбутньої долі музею свідчить про спробу його перепрофілювання: «Комісія знаходить потрібним у зв’язку з реорганізацією музею – лишок музейних речей передати до всеукраїнського єдиного державного музейного фонду, а срібні речі, що не мають музейного значення, слід реалізувати з метою підсилення спеціальних коштів, потрібних для реорганізації музею з художньо-історичного на краєзнавчий» [3].  

Під «лишок» потрапили твори живопису, графіки, інші мистецькі речі, які відправили до «всеукраїнського єдиного» фонду, згодом реорганізованого  в  «Українську картинну галерею», спадкоємцем якої у подальшому став Харківський художній музей. В останньому і сьогодні зберігаються деякі експонати з маркуванням, зробленим Никанором Онацьким.

С.І. Білокінь дослідив різні типи терору, спрямованого на безпосереднє нищення населення, а також виявив механізми реалізації масових репресій. На його думку репресії проти українських музейників, відбувалися у декілька хвиль, починаючи від 1925 р. [7].   

На «першій хвилі» більшість фахівців тимчасово опинялася за гратами, отримувала звинувачення, далі одних відправляли у заслання, інших – звільняли, але в обох випадках звинувачення не скасовувалися, у наступні роки на їх основі фабрикувалися справи з типовою мотивацією про участь у  контрреволюційній діяльності, спрямованої на повалення  радянської  влади.

Саме таким чином була сфабрикована справа Никанора Онацького. Після звільнення з Сумського музею він переїхав до Полтави і з листопада 1933 р. почав працювати у Полтавському краєзнавчому музеї. У тому ж році, від серпня місяця, по країні покотилася «друга хвиля» арештів пам’яткоохоронців, музейників-науковців, академіків. Були ув’язнені С. Таранушенко, Ф. Ернст, Ф. Шміт, В. Дубровський, К. Мощенко, О. Нікольська, П. Жолтовський і багато інших.

Під наступну «хвилю», навесні 1934 р., потрапив і Н. Онацький. Арешт (з 8 березня по 21 квітня) був пов’язаний з процесом над харківськими мистецтвознавцями. Під час допитів з’ясовували пам’яткоохоронні взаємодії між ним і  С. Таранушенком у той період, коли Онацький очолював Сумський музей. Одночасно вдруге було заарештовано колишнього директора двох полтавських музеїв Михайла Рудинського, Миколу Макаренка (вдруге), відому ученицю Д. Щербаківського Євгенію Спаську, мистецтвознавця з Харківського музею Ксенію Берладіну, інших науковців-фахівців музейної справи.

Н.Онацького звільнили з мотивацією «за віком», але звинувачення про його «участь у контрреволюційній діяльності, спрямованої на повалення  радянської  влади» не було скасоване.

Другий арешт Н. Онацького 1935-1936 рр. пов’язаний з його роботою над новою експозицію відділу феодалізму, який він очолив у Полтавському краєзнавчому музеї. З роботи його звільнили відразу після відкриття експозиції, а через три місяці – ув’язнили. Цього разу справу фальшували на основі «націоналістичної діяльності музейними засобами», але Н. Онацький винним себе не визнав, а звільненню допомогло заступництво Наркомату освіти.

Під час «остаточної ліквідаційної хвилі» Н. Онацького заарештували 3 вересня 1937, розстріляли 23 листопада як такого, що «…арештовувався за к-р діяльність,…учасника к-р націоналістичної організації…».

У підсумку подається уривок з документального нарису Б.І. Ткаченка «Погром», який автор присвятив двом своїм землякам – С.А. Таранушенку і Н.Х. Онацькому. 

Ткаченко наводить свій приклад спілкування з Таранушенком С.А. на тему становлення музейної справи в Україні. Мова йшла про вибір ним – студентом історичного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка теми дипломної роботи. Студент собі обрав тему «Розвиток музейної справи на тлі плекання національної культури в Радянській Україні», з чим і прийшов за порадою до Стефана Андрійовича. С.А. Таранушенко, «…зачувши назву майбутнього дослідження, закам’янів. Через якусь хвилину він перевів здивований погляд на студента і запитав: «Мені не почулося ? Так ось, юначе, тема справді гарна. Тільки в ній треба замінити слово «розвиток« на «нищення», а «плекання» на «викоренення». І вийде: «Нищення музейної справи на тлі викоренення національної культури в Радянській Україні». А тоді додав ще: «не було плекання, не було. Був погром. Звичайнісінький погром. Погром той викосив національну парость, яка аж хлюпнула у життя після національного пробудження в 1917-1918 роках. А кого не докосив, тому навіки відбив охоту до народознавства» [12, 6].

Н. Онацький належить до тої когорти «національної парості», яку «викосив» тогочасний репресивний механізм. На початку 1920-х рр. влада, не маючи фахово підготовлених кадрів у сферах науки і культури, використала національно свідому інтелігенцію, сформовану в дореволюційний час, одночасно апріорі сприймаючи її як вороже налаштовану. Саме тому найвидатніші діячі в галузі пам’яткоохоронної і музейної справи від перших кроків своєї діяльності потрапляли під утиски і нагляд спецслужб.

Про життєвій шлях Никанора Онацького немає спогадів його сучасників, єдиним прижиттєвим джерелом про головну справу життя видатного українця – Сумський художньо-історичний музей – є аналітична праця В. В. Дубровського «Музеї на Україні».

Від 1994 р. музей носить ім’я свого фундатора і поступово відкриває правдиву історію свого майже столітнього існування, нерозривно пов’язаного з постаттю першого директора.

Список використаних джерел

1. Архів Н. Х. Онацького. – СХМ, КН-10165, МФ-55.
2. Архів Н. Х. Онацького. – СХМ, КН-10146, МФ-37.  
3. Архів Н.Х. Онацького. –  СХМ, КН-10139, МФ-29.
4. Архів ЦДАВОВ. – Фонд 166. – Оп. 1. – Спр. 707. – 214 арк.  // Справа про передачу націоналізованого музею О. Г. Гансена в м. Сумах та Києві Головному управлінню мистецтв та національної культури [1919] : Народний комісаріат освіти Української РСР. Музейна секція ВУКОПМСу
5. Білокінь С. І. Книжка про Київ – пам’ятка боротьби довкола правди. [Електронний ресурс]. Режим доступу до статті: http://www.s-bilokin.name/Personalia/Ernst/KyivGuide.html – Заголовок з екрану. – 15.04.18.
6. Білокінь С. І. Перший том «Українського музею». [Електронний ресурс]. Режим доступу до статті:   http://www.s-bilokin.name/Culture/UkrMuzej.html

7. Білокінь С. І. Репресії проти музейників у ряду різних типів терору. / Білокінь С. // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ століття : наук. зб. за матеріалами наук.-практ. конф. до 135-річчя від дня народження М. Ф. Біляшівського та 135-річчю від дня народження Д. М. Щербаківського. – К. : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2014. – С. 27 – 35.
8. Гуменюк Я. С. Музейна справа в Україні у 20-30-ті рр. ХХ ст. та вплив діяльності В. В. Дубровського на її розвиток. [Електронний ресурс]. Режим доступу до статті : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Istz_2012_35_9.
9. Дубровський В. В. Музеї на Україні / В. В. Дубровський. – Харків: Державне видавництво України, 1929. – 60 с.
10. Журнал засідань комісії для з’ясування моментів розходження Головполітосвіти і Головнауки в поглядах на організацію музейної мережі та музейної політики в УРСР // Український музей. Збірник перший. – К., 1927. – С. 180.
11. Онацький Н. Сім років існування Сумського музею / Н. Онацький. – Суми, 1927. – 15 с.
12. Ткаченко Б. Погром : документальний нарис / Б. Ткаченко. – Суми : Мрія-1, 2010. – С. 6.
13. Український музей. – Київ, 1927. Збірник 1. – С. 239 –240.

Опубліковано у збірнику матеріалів міжнародної науково-практичної конференції  «Музей – платформа суспільного діалогу», Львів, жовтень 2018. Наукова конференція присвячена 125-тій річниці Львівського історичного музею.