artmuseum.sumy.ua

Заступник директора з наукової роботи Г. Ареф’єва

УРОДЖЕНЦІ СУМЩИНИ –  ПОДВИЖНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ

І ПАМ’ЯТКООХОРОННОЇ НАУКИ

(1917 – 1939)

Актуальність розробки даної теми обумовлена відсутністю узагальнюючого дослідження щодо місця представників української інтелігенції – уродженців Сумщини у розбудові національної музейної галузі.

У розвідці йтиметься про найвідоміших діячів культурницької та наукової сфери в Україні 1920 – 1930-х рр.: М.Я. Рудинського (1887–1958), К.В. Мощенка (1976–1963), С.А. Таранушенка (1889-1976), О.С. Федоровського (1885–1939?), М.О. Макаренка (1877–1938), Н.Х. Онацького (1875–1937) – науковців, музеєзнавців, пам’яткоохоронців, мистецтвознавців, досвідчених педагогів. Це були представники української культурної еліти, фахівці своєї справи, головними складниками світогляду яких було самостійне мислення та щира віра у власні ідеали, за своє подвижницьке служіння вони зазнали утисків і репресій, а  М. Макаренка і Н. Онацького розстріляли за сфабрикованими справами.

Метою роботи є показати загальнодержавні чинники, що діяли від початкової стадії розбудови музейної галузі в Україні і, як свідчать архівні джерела, – гальмували її розвиток. Буде зроблено спробу простежити спільні тенденції та зв’язок між процесами, які відбувалися у науковій і музейній сферах після 1917 року, з подальшим «погромом науки» на початку 1930-х років, визначити роль Всеукраїнської академії наук у процесах становлення національної музейної галузі.

Сучасна історіографія щодо розробки теми організації українських музейних закладів досить обмежена, виокремлюються дослідження С. Білоконя, Р. Маньковської, Я. Гуменюк, В. Кушніра, А. Пудовкіної, А. Желєзко, А. Примак. Заслуговують на увагу регіональні праці фахівців Харківщини, Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Львівщини, ін. 

Історії музеїв і долі їх працівників широко представлені у наукових дослідженнях відомого вченого С.І. Білоконя, праці якого вирізняються широкою джерельною базою: він уперше оприлюднив значну частину історичних документів та відкрив широкому загалу правдиві біографії видатних українських музейників-науковців.

Наступну групу джерельної бази становлять фонди таких архівних сховищ як Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВ України), Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), регіональні архіви служби безпеки України (СБУ України), ін.

Унікальними джерелами інформації про українські музейні заклади  залишаються академічні видання – збірник перший «Український музей» (1927) та «Музеї на Україні» В. В. Дубровського (1929), які за «…доби Розстріляного відродження були приречені на нищення…, окремі примірники могли зберегтись лише у спецфонді, де дозволяли тримати не більше двох примірників, та у приватних збірках тих бібліофілів, хто був мужній» [5].

Матеріали до першого збірника «Український музей» надсилали керівники Сумського художньо-історичного музею (Никанор Онацький) і Центрального державного пролетарського музею Полтавщини (Яків Риженко, дві статті). До видання увійшли статті Н. Онацького і М. Рудинського – на той час одного з п’яти редакторів збірника [10, с. 121-125, с. 238-241]. Серед інших публікацій увагу привертають два документи, які для сучасних дослідників відкривають картину реальних подій, що взяли початок від перших років організації музейної галузі в Україні. Йдеться про своєрідний протокол – «Журнал Засідання Комісії для з'ясування моментів розходження Головполітосвіти й Головнауки в поглядах на організацію музейної мережі та музейної політики в УСРР» [10, с. 179-191] та – «Резолюцію президії Укрнауки про музейну справу в УСРР» [10, с. 191-195]. У 2010 р. вийшло в світ репринтне перевидання «Українського музею», до якого С. І. Білоконь додав вступну статтю.

Передісторією відвертого протистояння науково-музейної спільноти і політичних структур (1925–1927), зафіксованого в «Журналі», стала некомпетентність з боку урядовців щодо стратегії розвитку музейної сфери, однією з особливостей якої було те, що організація закладів відбувалася на тлі підвищеної уваги до проблеми охорони пам’яток, як окрему сферу музеї почали розглядати тільки після 1925 р. За таких умов від 1918 р. виокремилися дві проблеми: відсутність стратегії розвитку музеїв і хаотична система управління ними.

Пам’яткоохоронним комісіям, терміново організованим після 1917 р. по всій країні, надавалось право разом з місцевими адміністраціями вирішувати долю культурних цінностей, що надходили з поруйнованих садиб і маєтків. У тих випадках, коли музеїв на місцях не засновували, старожитності відправлялись до єдиного державного музейного фонду, спеціально створеного у Харкові (1918). Українська музейна галузь розгорталася на тлі діяльності пам’яткоохоронних органів (комісій, комітетів), які потерпали від постійних реорганізацій, внаслідок чого музеї також пройшли через декілька хвиль перепрофілювань, а в окремих випадках – були ліквідовані (Полтавська картинна галерея,1919–1920), ін.

Формально тогочасні музеї знаходилися у адміністративному підпорядкуванні наркомату освіти (НКО), де ними опікувалися три різних департаменти. Головмузей (1921) мав три відділи – реєстрації й охорони пам’яток старовини, науковий і музейний, до функцій Головполітосвіти входила музейна експозиційно-виставкова робота, Головпрофосвіта відповідала за музейну науку, після 1925 року цю структуру реорганізовано в Укрнауку НКО. Музейні заклади опинилися в підпорядкуванні різних адміністративних органів.

Реально інтелектуальну еліту тих років об’єднала Всеукраїнська Академія наук (1918), з червня 1921 р. – Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). ВУАН  була самоврядовною структурою, але також підпорядковувалася Наркомату освіти, до її функцій входила галузь охорони пам’яток старовини і мистецтва, частиною якої на той момент вже стала і музейна справа. До різних секцій і комітетів Академії увійшли відомі науковці – памяткоохоронці та музеєзнавці. Фахівці здійснювали загальне науково-методичне керівництво музейною сферою, організовували підготовку музейних кадрів, спрямовуючі їх до ведення науково-дослідної роботи, для органів державної влади розробляли загальний план мережі музейних установ країни, відповідні законопроекти, інструкції тощо. За академічними вимірами музеї мали бути своєрідними науковими лабораторіями, в основу діяльності яких закладався розвиток науково-дослідницького аспекту.

На протидію академічній науці Укрполітосвітні структури від самого початку намагалися взяти музейну сферу під свій контроль, їх працівники розробили програму реорганізації галузі (1922) з орієнтиром на створення мережі так званих соціальних музеїв, зразком для яких мав стати Соціальний музей ім. Артема (Харків).

На початку 1920-х р. відбулися перші реорганізації музейних закладів, саме у той час і виникли непорозуміння між політосвітніми чиновниками і музейними науковцями: вже від 1921 р. Академія наук зверталася до керівництва Наркомату освіти з доповідними, де йшлося про некомпетентність органів політосвіти в роботі по реорганізації музеїв у ході якої почали звільняти керівників музейних закладів – досвідчених фахівців, науковців та заміняти їх на партійних функціонерів. До 1925 року суперечки між різними гілками влади дійшли стадії відвертого публічного протистояння.

С.І. Білокінь зауважує: «На 1920-ті роки припадає перший, ніби ще вегетаріанський період боротьби большевиків проти українського музейництва. Українські музеї очолювали тоді видатні вчені: …М. Ф. Біляшівський, Д. І. Яворницький, М.О. Макаренко…, М.Я. Рудинський» [6]. Більшість звільнених з роботи фахівців тимчасово опинялися за гратами, отримували звинувачення, далі одних відправляли у заслання, інших – звільняли. Головною ознакою «першого періоду» репресій було те, що в обох випадках звинувачення не скасовували, а у наступні роки на їх основі фабрикували справи з типовою мотивацією про участь у контрреволюційній діяльності, спрямованої на повалення радянської влади.

Першою жертвою «політизації» музейної галузі став М. Ф. Біляшівський (1867–1926) – державний діяч (дійсний член уряду Центральної Ради), видатний науковець, один із засновників Академії наук, голова різних академічних комісій і комітетів. У 1923 р. його звільнили з посади директора Київського музею, очолюваного ним від 1902 р.

Наступні звільнення (1924) торкнулися уродженців Сумщини М.Я. Рудинського (нар. в Охтирці) і К. В. Мощенка (нар. в Сумах). М. Рудинський – науковець, засновник Полтавської картинної галереї, з посади директора Полтавського пролетарського музею його звільнили «как не сумевшего исполнить те задания, которые были даны Советской властью пролетарскому музею» [6].

К. Мощенко закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, на запрошення М. Біляшівського брав участь в організації виставки «кустарного» мистецтва (Київ, 1906), під вивіскою якої в реальності експонувалися шедеври українського мистецтва. Полтавський період життя К. Мощенка розпочався з роботи над мистецько-декоративним оздобленням будівлі Полтавського земства під керівництвом В.Г. Кричевського, після розміщення тут музею працював у ньому, одночасно обіймаючи посади завідувача відділу етнографії  і заступника директора з наукової роботи.

Видатного уродженця Сумщини М. О. Макаренка (нар. на Роменщині, Полтавської губ.) звільнили з посади директора музею мистецтв ВУАН (сучасний музей ім. В. і Б. Ханенків) та заарештували (1924). У 1925 р. М. Макаренко в листі до швейцарського колеги, відомого вченого, професора Б.Є. Петрі висловив своє обурення з приводу ставлення влади до музейників:  «Роботу я вів не за гроші, ідея примушувала мене витрачати всі мої сили … оголошено гоніння на директорів музеїв Д. Яворницького, М. Рудинського, М.Біляшівського… на моє місце призначили комуніста, не зачепили  тільки  повітових музеїв» [9].

Н.Х. Онацького (нар. у с. Хоменковому, Гадяцького повіту Полтавської губ.) проблема політизації «зачепила» ще на тій стадії, коли перспектива організації повітового музею в Сумах була під великим питанням, а Академія наук у той час робила перші спроби вивести музейну галузь з-під контролю політосвітніх структур. В одному із звітів про роботу музею у 1920-і рр. Н. Онацький зазначив, що музей, заснований «місцевою Наросвітою», знаходиться «у віданні «Сумполітосвіти». У травні 1921 р. Н. Онацький отримав від цієї структури чергового листа: «…Сумполитпросвет предлагает Вам не позднее 28-го сего октября прислать примерные лозунги для помещения их на стены вестибюля открывающегося Худмузея, характеризующие: 1. Искусство ради искусства, 2. Значение искусства 3. Искусство и человечество, 4. Значение художественного музея. Не предоставление уже ранее просимых примерных лозунгов замедлит открытие музея»[1]. Невідомо, яким чином Н. Онацький міг виконати цю вимогу політосвітніх чиновників: реально на той час тривала боротьба між київськими і сумськими урядовцями за «сумську» частину приватного київського музею Оскара Г. Гансена, яку він під час іноземної інтервенції (1918) евакуював у Суми до родинного маєтку, загроза реевакуації експонатів існувала до кінця 1921 р. У 1919 р. під час націоналізації музею О. Гансена до Сум надійшли телеграми про те, що «сумська» частина колишнього приватного музею входить до складу Третього державного київського музею. У відповідь на попередження з Києва сумські урядовці вирішили на базі колекції Гансена створити музей та розпочали боротьбу за унікальні мистецькі цінності. У процесі цієї боротьби урядовці повіту імітували наявність в Сумах музею – призначили Н. Х. Онацького керівником закладу (1 березня 1920 р.), який на той час не мав ні приміщення, ні експонатів. Колекція Гансена надійшла до фондів у жовтні 1921 р., першу експозицію відкрили у жовтні 1922 р., а вже у 1924 р. почалися спроби перепрофілювання закладу, про це у 1925 р. Н. Онацький написав Ф. Л. Ернсту.: «З початку Сумський музей був лише музеєм художнім, потім поволі почав перетворюватись в Соціальний музей. Торік організовано: кімнату Леніна, відділ революційного руху на Сумщині й історії революції … і виробничий (цукроварство). В майбутньому цей відділ буде поширено до охоплення всього виробництва Сумської округи»  (документ зберігається в архіві ІМФЕ ім. М. Рильського).

У 1925 р. Н. Онацький взяв участь у «Першому Всеукраїнському семінарі музейних робітників» (Харків), де було оголошено програму розвитку краєзнавства, на грунті якої ще більше загострилося протистояння між науковою спільнотою і політичними органами влади – для музеїв це означало початок наступного процесу їх перебудови. Після музейного форуму Н. Онацький оприлюднив у місцевій пресі матеріали, з яких витікало, що реально існуючий мистецький музей в Сумах неможливо перепрофілювати на краєзнавчий. Намагаючись захистити мистецьку основу закладу, Н Онацький звертався до різних інстанцій, про що пізніше розповів колезі по Полтавському музею: «…Начали умышленно ломать музей. Сначала было задание все базировать только на местном материале, а потом в этом увидели шовинизм. Я несколько раз ездил в Харьков, в Главнауку и даже в ВУЦИК …сначала…отстоял…несколько раз музей, правда, тогда еще был Скрыпник и с ним еще считались. Дальше я уже увидел, что если не хочу быть на Соловках, то лучше мне убраться поскорее самому…» [2].

Суперечка між різними адміністративними структурами щодо підпорядкування музейної галузі поступово набула завуальованого політичного забарвлення. У травні 1926 р. в Академії наук відбулося спеціальне засідання, на якому Укрнауку представляв найактивніший учасник дискусії Дубровський В. – керівник музейної секції Укрнауки Наркомату освіти, відомий науковець, тюрколог, пам’яткоохоронець, його підтримували музейники з різних міст України. В. Дубровський у ході дискусії визначив саме поняття «музей» як заклад, головною функцією якого є науково-дослідна робота, запропонував теоретичні засади реорганізації музеїв і систему їх класифікації. Одночасно піддав критиці Всеукраїнський Соціальний музей ім. Артема: «… біда в тому, що невдалий експеримент ледве-ледве не став обов’язковим прикладом для негарної організації всіх музеїв України…». Критикував Дубровський політосвітні органи й за претензії на адресу кваліфікованих музейників у начебто «неправильному веденні музейної справи» та закликав використовувати знання і досвід професіоналів «без зайвих і голослівних звинувачень» [8]. С.Таранушенко (директор Музею Українського мистецтва, засн.1920), аргументував свою позицію щодо підпорядкування музеїв Укрнауці: «Музей передовсім – наукова установа. Без наукової роботи немає музею». О. Федоровський – (директор Археологічного музею, Харків) наголосив: «Основне завдання музейної роботи нині – позбавитися хаосу, халтури, легковажності. Збирання матеріалів, охорона, видання повинні залишитися лише в Головнауки…» [10, с. 184]. Ф. Ернст (Всеукраїнський історичний музей) гостро критикував політосвітніх чиновників за роботу з кадрами під час реорганізації музейної галузі на початку 1920-х рр.: «Кількість кваліфікованих музейних робітників України ледве сягає десяти» – стверджував він [10, с. 186].

Наукова музейна спільнота рішуче виступила за збереження музеїв у віданні Головнауки і за обмеження їх участі у політосвітній роботі.

На підтримку позиції Укрполітосвіти виступили представники експериментального Соціального музею ім. Артема, але прибічники підпорядкування музейної галузі політосвітнім органам опинилися в меншості і через кілька місяців Колегія Наркомату освіти ухвалила тимчасове рішення про підпорядкування всіх музеїв Укрнауці, стосувалося це і працівників музейного відділу Головполітосвіти.

Отримавши в ході дискусії певну перемогу, науковці набули можливість розробити Програму розвитку музейної мережі, яку оприлюднили у Резолюції президії Укрнауки (1927), де підкреслили, що музеї повинні бути «…науковими установами…» і констатували, що «…музейна справа в УСРР досі не впорядкована за об’єктивними обставинами, що музеї виростали і оформлялися de facto…» [10, с. 192].

Перемога над органами політосвіти відкрила простір для видання музейного збірника, який мав вийти у світ ще у 1925 р. – до століття першого музею в Україні. С. Білокінь підкреслив, що науковці у підготовці до друку першого академічного музейного видання не приховували своє протистояння політичній системі: «Зцементовані як ніколи ні до, ані після того музейники ключової позиції головного редактора владі не віддали», готуючи своє видання до друку вони самовизначилися: «Пам'яті академіка М. Біляшівського та Д. Щербаківського присвячує цей Збірник Редакція» [6].  Д. Щербаківський – сподвижник М. Біляшівського, продовжував працювати в музеї після звільнення директора, у червні 1927 р. покінчив собою. Це було політичне самогубство, М. Макаренко перед його труною промовив: «тебе убив чекіст» (йшлося про директора, призначеного на місце М. Біляшівського).

Стратегія розвитку музейної галузі у життя втілювалася недовго. «Внаслідок ревізії «з центру» почалися структурні зміни, вперше перестали виходити річні звіти, чистка, а точніше погром Всеукраїнської Академії Наук, тривали кілька років. Почалося це зі зміни її керівництва 3 травня 1928 року… реально, очевидно, відразу після арештів когось із редакторів, а це був 1929 рік, – перший збірник «Українського музею» було попросту заборонено. Другий і дальші томи ніколи не вийшли…» [6]. За таких обставин В. Дубровський ще встиг видати брошуру «Музеї на Україні» (1929) – аналіз роботи галузі за 1928 р., яку також відразу заборонили.    

Внаслідок неприхованого протистояння науковців політичній системі у 1928 р. вийшла урядова постанова «Про музейне будівництво», виконання якої  поглибило процеси політизації музейної галузі. Одночасно почала діяти чергова програма реорганізації сфери, у результаті її реалізації відбулися значні зміни у складі керівництва і наукових кадрів музеїв.

С. Білокінь дослідив різні типи терору, спрямованого на безпосереднє нищення населення; історик вважає, що проти українських музейників було застосовано декілька хвиль репресій [7, 33], перша – «вегетаріанська» (на початку 1920-х), наступна – після 1928 р. Утисків та арештів зазнали всі учасники дискусії 1926 р. Спочатку їх звільнили з роботи, а від серпня 1933 р. почали заарештовувати. Ув’язнили С. Таранушенка, Ф. Ернста Ф. Шміта, В. Дубровського, К. Мощенка, П. Курінного, Н. Онацького, вдруге – М. Рудинського і М. Макаренка.

«Велетня мистецтвознавства» – С. Таранушенка звільнили з посади директора Музею Українського мистецтва, заклад ліквідували, одночасно знищили і Харківський Художньо-Історичний музей як такі, що «..не виконали покладених на них завдань, а їх особовий склад засмічено буржуазно-націоналістичними, контрреволюційними елементами…» [4]. У 1934 р. С. Таранушенка засудили на п’ять років виправно-трудових таборів, покарання він відбував в одному таборі з колишнім керівником музейної галузі – В. Дубровським. У зв’язку з забороною на повернення в Україну, після заслання працював у мистецьких музеях Курська і Астрахані, повернувшись в Україну (1953), працював в Академії архітектури.

Перше ув’язнення Н. Онацького (1934) сталося, коли він вже працював у Полтавському краєзнавчому музеї, обіймаючи посаду, з якої у 1924 р. звільнили К. Мощенка. По матеріалах слідства він проходив як «сотрудник Сумського музея» [2]. На допитах з’ясовували його співпрацю з С. Таранушенком у ті часи, коли Онацький відповідав за пам’яткоохоронну роботу в Сумському повіті. Більшість науковців і музейників, заарештованих по цій справі були засуджені до різних термінів заслання. Н.Онацького звільнили через 45 діб з досить дивною мотивацією: «…следствием преступная деятельность Онацкого Н. Х. доказана, но, принимая во внимание, что обвиняемый Онацкий имеет преклонный возраст /60 лет/…» його з-під варти звільнили. Тобто, звільнили начебто з огляду на його поважний вік, але звинувачення щодо «злочинної діяльності» та – «…состоял членом ликвидированной украинской контрреволюционной фашистской организации…» не були скасовані.

Наявні архівні матеріали свідчать про те, що арешт Онацького (1934) був пов’язаний з його співпрацю з Академією наук, якої він не приховував, а у звіті про роботу музею протягом 1925–1926 рр. записав: «Музей виконує різні завдання Академії Наук…, знаходиться у постійних зносинах з Російською й Українською академіями наук…». В обох академічних виданнях були опубліковані його матеріали про Сумський музей, В. Дубровський в «Музеях на Україні» посилається на брошуру Онацького «Сім років існування Сумського музею» (1927), рік виходу якої співпадає з датою публікації зб. «Український музей». Співпадають також і дати заборони обох академічних видань з першими допитом Н. Онацького, на який його несподівано викликали в Сумах у травні 1929 р. Головною мотивацією цього дізнання була участь Онацького у формуванні сумського осередку української партії соціалістів-революціонерів у березні 1917 р. Після цього допиту Онацький оприлюднив у місцевій пресі пояснення щодо свого кількамісячного перебування у партії ес-ерів та добровільного виходу з неї: «…політика партії не відповідає інтересам пролетаріату…, тому я вийшов з названої партії, порвав з нею ідеологічні й формальні зв’язки. З того часу я безперестанно працюю в галузі радянської культури і освіти…». 1 січня 1932 р Н. Онацького звільнили з посади директора Сумського музею «за власним бажанням». У 1937 р. без проведення слідства стратили за вироком: «…бывш. эсер, в 1934-35 арестовывался за к-р деятельность, участник националистической организации…» [3].

К. Мощенко після звільнення з Полтавського музею (1924) працював завідувачем відділу станкового живопису Всеукраїнського музейного містечка, деякий час виконував обов’язки директора «музейного містечка», одночасно був завідувачем відділу народного мистецтва Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка, працював у різних наукових установах і пам’яткоохоронних комітетах ВУАН. У 1930 р. був звільнений з обох музеїв, у 1933-му – повторно ув’язнений, звинувачений в участі у контрреволюційній організації музейних працівників, до якої начебто входили Ф. Ернст, С. Таранушенко, Д. Щербаківський, М. Рудинський, інші відомі музейники країни. Відбув три роки заслання, повернувся до Полтави, працював позаштатним викладачем малювання та креслення. У 1943 виїхав з дружиною за кордон. У 1944 в Німеччині зі свого зібрання улаштував виставку українського народного мистецтва. У 1961 р. передав свій науковий архів і мистецьку збірку до музею Консисторії УПЦ в США.

Друге ув’язнення М.О. Макаренка (1934) пов’язане з його відмовою підписати акт про знесення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, за що він відбув три роки заслання. У 1936 р. був заарештований втретє, на 3 роки відправлений у виправно-трудові табори до Томська, у 1938 р. – страчений за постановою місцевої «трійки». Реабілітований у 1989 р. 

М. Рудинський вдруге був заарештований у 1934 р., засуджений на три роки заслання, відбув – десять. Працював в обласному музеї м. Вологда, в Україну повернувся у 1944 р., до кінця життя (1958) працював вченим секретарем інституту археології АН УРСР, очолював відділ археології первісного суспільства інституту археології АН УРСР. Реабілітований у 1989 р.

Федоровського О.С. – професора Харківського університету і директора Археологічного музею,  члена багатьох комісій ВУАН звільнили з роботи у 1934 р. В його наукових працях з археології відшукали «протаскування буржуазної методики», мотивом для звільнення було «перегрупування старих наукових кадрів». Мало відомо про долю науковця після звільнення з роботи, існує інформація про наявність його прізвища у спеціальних архівах як такого, хто був заарештований у 1937 р.

Сучасні дослідники теми становлення українського музейництва дійшли висновку, що музейна справа на своїй початковій стадії «…мала досить хиткі перспективи, …з часом вона виділилася в окрему галузь, проте залишилося безліч питань, які так і не отримали подальшого розвитку… питання якості музейної науки, визначення основних напрямів та цілей даної сфери, кваліфікованої підготовки музейних працівників…Деякі з них не вирішені і по сьогоднішній день» [8, 45]. Саме ці питання і намагалася вирішити Академія наук на початку двадцятих років: вона підтримувала прагнення музейників захистити їх основну тезу про наукову, а не «політосвітню» роботу, як головну у діяльності музеїв, робила все можливе, щоб позбавити дослідницьку діяльність від втручання керівних ідеологічних вказівок. У пропозиціях ВУАН неодноразово повторювалася ідея поділу музеїв залежно від їх функцій з тим, щоб наукову роботу по можливості дистанціювати від освітньої, яку влада пропонувала обов’язково в «політичному» вигляді. На короткий час цього вдалося досягти, так само був успіх і у підготовці музейних кадрів. Від 1927 р. при музеях почали діяти аспірантури: при двох Всеукраїнських – Історичному та Музейному містечку, Київському Музеї мистецтв, Харківському археологічному, Дніпропетровському, Одеському, Волинському.

Академічні видання «Український музей» і «Музеї на Україні» С.І. Білокінь вважає героїчним здобутком науковців: «…у видавничій справі українські музейники 1920-х років перемогли. Це був героїчний чин і велика перемога» [6].        

Нетривала перемога науковців (1925–1927) у протистоянні з політичними органами влади в ті часи унеможливила вирішення питань щодо визначення музейних профілів та їх адміністративного підпорядкування. Найбільше від цього потерпали музеї мистецького спрямування. У 1937 р. відбулися часткові зміни для декількох художніх музеїв: Дніпропетровського, Херсонського, Одеського, Сумського, Лебединського (Сумської округи). Одночасно Сумський і Лебединський з художньо-історичних були перейменовані на художні, а усі п’ять музеїв з системи народної освіти перейшли до відання Управління в справах мистецтв Ради Народних Комісарів [12].

Проте у Постанові Раднаркому «Про музеї України» 1938 року знову йшлося про «переплутані» музейні профілі і про необхідність визначення системи їх адміністративного підпорядкування. На виконання цього урядового документу у 1939 р. вийшла Постанова «Про впорядкування справи відомчої підпорядкованості музеїв України» [13], яка остаточно врегулювала обидві нагальні проблеми, що існували з перших років організації музейних закладів:  адміністративне підпорядкування та визначення профілів, особливу увагу в цьому документі звернуто на мистецькі музеї. Серед перших пунктів – рішення про Полтавський художній музей: «Художній відділ Полтавського краєзнавчого музею перетворити в самостійний обласний художній музей». Далі йдеться про необхідність  перетворити мистецькі відділи краєзнавчих музеїв «в самостійні музеї…».

У Постанові 1939 р. зафіксовано: «історичні, краєзнавчі, антирелігійні, музеї революції та меморіальні…» (79 од.) залишаються в системі Наркомату освіти… «В системі Управління в справах мистецтв при РНК УРСР залишити мистецькі музеї, картинні галереї та пам’ятники архітектури» (16 музеїв). У двох додатках до Постанови подається повний перелік українських музеїв, загальна кількість яких співпадає з переліком у аналітичній роботі В. Дубровського «Музеї на Україні» (1929).  

Підсумовуючи, акцентуємо увагу на тому, що наукові напрацювання академічної науки двадцятих років у 1939 р. стали підґрунтям для остаточного вирішення проблем української музейної галузі. Видатні науковці М. Біляшівський, Ф. Ернст, Ф. Шміт розробляли принципи формування та розвитку музейних закладів. Вперше в теорії вітчизняного музейництва М. Біляшівський обґрунтував необхідність існування в державній музейній системі національних музеїв художнього профілю, Ф. Ернст розробив проект «Про створення Музею українського мистецтва, української картинної галереї». З відомими академіками співпрацювали науковці регіональних музейних закладів, серед яких ініціативними діячами були уродженці Сумщини – представники національно-орієнтованої інтелігенції, завдяки подвижницькій діяльності яких відбулося становлення української музейної галузі.

На початку 1920-х рр. влада, за відсутності своїх ідеологічно підготовлених кадрів в сферах науки і культури, у питаннях суто наукової роботи деякий час вимушено визнавала автономію академічної спільноти. Використовуючи національно свідому інтелігенцію – кваліфікованих фахівців, сформованих в дореволюційні часи, урядовці одночасно сприймали їх як вороже налаштованих. Саме тому найвидатніші діячі в галузі пам’яткоохоронної і музейної справи від перших кроків своєї діяльності потрапляли під утиски і нагляд спецслужб.

Від 1929 р., з поворотом у державній політиці, почалося знищення науковців, на яких раніше покладалася влада, процеси ці призвели до цілковитого підпорядкування музейної галузі політичним завданням і музеї швидко були перетворені на пропагандистські заклади.

Джерела та література

1. Архів Н. Х. Онацького. – СХМ, КН-10165, МФ-55.
2. Архів СБУ по Полтавській обл. Спр. 2859-С, том 1. – 1935.
3. Архів СБУ по Полтавській обл. Спр. 2859-С, том 2. – 1937.
4. Білокінь С. І. Велетень мистецтвознавства [С. Таранушенко]. [Електронний ресурс]. Режим доступу до статті:

http://www.s-bilokin.name/Personalia/Taranushenko.html – Заголовок з екрану.

5. Білокінь С. І. Книжка про Київ – пам’ятка боротьби довкола правди. [Електронний ресурс]. Режим доступу до статті :

http://www.s-bilokin.name/Personalia/Ernst/KyivGuide.html – Заголовок з екрану. – 15.04.18.

6. Білокінь С. І. Перший том «Українського музею» [Електронний ресурс]. Режим доступу до статті:

     http://www.s-bilokin.name/Culture/UkrMuzej.html – Заголовок з екрану.

7. Білокінь С. І. Репресії проти музейників у ряду різних типів терору / Білокінь С. // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ століття: наук. зб. за матеріалами наук.-практ. конф. до 135-річчя від дня народження М. Ф. Біляшівського та 135-річчю від дня народження Д. М. Щербаківського. – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2014. – С. 33.
8. Гуменюк Я. С. Музейна справа в Україні у 20-30-ті рр. ХХ ст. та вплив діяльності В. В. Дубровського на її розвиток / Я. С. Гуменюк // Історичні записки. – 2012. – Вип. 35. – Текст. дані. – С. 45-50. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Istz_2012_35_9.
9. Дубровський В. Чергові завдання сучасного музейного будівництва на Вкраїні / В. Дубровський // Український музей. Збірник перший. – К. 1927. – С. 13 – 26.
10. Маньковська Р. В. Музейні установи та музейники у період «Великого терору» (1937–1938 рр.) [Електронний ресурс]. Режим доступу до статті :

http://history.org.ua/LiberUA/978-966-02-6887-6/18.pdf – Заголовок з екрану.

11. Український музей. – Київ, 1927. Збірник 1. – 309 с.
12. ЦДАВО­ України ф.166, оп. 11, спр.415, арк. 1.
13. ЦДАВОВ України ф. 2, оп. 7, спр. 36, арк. 103 – 107.

Список умовних скорочень

ВУАН – Всеукраїнська академія наук

ІМФЕ ім. М. Рильського – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

КН – книга надходжень

МФ – меморіальний фонд

НКО – Народний Комісаріат освіти

СБУ – служба безпеки України

СХМ – Сумський художній музей

УПЦ – Українська православна церква

ЦДАВОВ України – Центральний державний архів вищих органів влади та управління України

ЦДАГО України – Центральний державний архів громадських об’єднань України

Опубліковано у збірнику наукових праць за матеріалами Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня заснування Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) ім. М. Ярошенка «Місія музею ХХІ століття», 2019 р.