директор музею Надія Юрченко
Опубліковано в ж. «Образ. М» №1/2014 с.84-86
«Мандрівка довга і тяжка…»
Такими віршованими рядками починається графічна серія львівського художника нонконформіста Володимира Лободи з колекції Сумського художнього музею імені Н. Онацького, створена у рік Чорнобильської трагедії.
Щовесни, за традиціями, християни відзначають Великодні свята. Так було б і у 1986 році, якби не сталася катастрофа світового масштабу, на яку художник відгукнувся своєю образною мовою – через метафоричне уявлення духовного зішестя Тараса Шевченка на рідну землю. Сорок днів витає дух поета над Україною…Сорок чорно-білих аркушів, виконаних в кращих традиціях авангарду як одне велике полотно, ілюструють жахіття, героями яких є маленькі люди, подані узагальнено виразними лініями, силуетами на чорному тлі. Під кожним аркушем красномовні білі вірші художника Володимира Лободи, у яких йде розповідь про зображені події.
Наприкінці 1980-х, під час відрядження у музейних справах до Львова, за порадою Бориса Григоровича Возницького, звернулася до Володимира Лободи. Серед великої кількості творів в майстерні художника найбільше вразила серія «Шевченко на Україні», яка привернула увагу не лише тематикою, бо Чорнобиль тоді був «свіжою раною», а й неординарним сміливим образним баченням, своєрідною відповіддю митця на страшну трагедію з історії українського народу.
Інформація з Вікіпедії: Володимир Вікторович народився в 1943 у Дніпрі – український художник: маляр, графік, скульптор і поет. Один із найяскравіших представників андеґраунду кінця 1960 – початку 1990-х років. У 1965 – 1968 роках навчався на факультеті живопису Київського художнього інституту в майстерні Тетяни Яблонської.
У словнику [1] нонконформізм перекладається як невідповідний, не однаковий, не згодний. Мистецтво Володимира Лободи відповідає всім цим критеріям і суперечить офіційно прийнятій радянській ідеології ХХ століття. І слава Богу, що прийшли інші, демократичні часи, більш сприятливі для художнього самовиразу ідей українського авангарду та модерних європейських стилів і напрямів.
Через асоціативно-образне мислення, ніби очима самого Кобзаря, душа якого мандрує по Україні в цей страшний рік, вирішена серія. Невеликі аркуші, де задля образу працює все: і білі широкі поля, і смуги глибокого золотавого переходу до чорного тла. Цим кольором, тонкими, немов нерви, лініями виконані людські постаті. Так, поряд з зображенням, автор розмірковує: «Мандрівка довга і тяжка…Болюче бачити і чути, не має жодного лиця» – в країні з залізною завісою люди мусять ділити «страх мовчання». Не випадково образи створені чіткими силуетами, ламаними лініями на тлі чорного квадрату, що викликає певні асоціації з відомим твором К. Малевича. Художник немов у вікна підглядає за приватним життям селян і робить свої висновки, апелюючи до державних мужів: «…як тяжко бачити наругу, одні у полі на рівнині, на безкінечній сиротині – землі забутій». За умовними лініями постатей упізнається український очіпок на жінці, в аркуші де «туча горем розплескалась ряд за рядом в невідомість…», далі – вагітна жінка «у ніч бреде старцюючи, пекельну долю промовляє», а «по закутах байдужі теревені». І, як завжди, неочікувано настигає смерть, відходять люди в потойбічний світ, через стрілу, у підсвідомості «…блискавицею наздогнала в полі… ім’я стерла на землі».
Серед зображеного натовпу головним лейтмотивом твору стає самотність людини, залишеної зі своїм фізичним та душевним болем, яка знаходить своє вирішення в таких аркушах як: «сліпцеві рота затулили», «сліпці сліпого забивають», «прикутий гаслом опір втратив» та ін. Кількома виразними штрихами подається жіноча постать біля тополі, що «шелестить вітром» і стає свідком «сумного шепоту сиротини… серед степу… не знайшовши краю рідного притулок» та «обірвавши світ надії».
Митець доводить свою тему до великої емоційної напруги, як сплеск накопичених вражень від існуючої дійсності. Лаконічними графічними засобами вирішена розповідь про страждання потерпілих, що проходять на очах «глядачів …і слухачів... ледачих свідків вже мордуються сліпці», а у наступному лінориті, зображено натовп з дарами «ошуканців», що «шукають» та які «дарами пельки затуляють». Душевний внутрішній бунт митця вирує й у «раді», яка «судить і не бачить» де «дурень волю декламує», а «слухачі роззявив рота сум ковтають не жуя». Образ співця-поета з’являється на рівні образу-знаку в «плачі» де «стріли торкнувши серце муки розпачу здолали… обірвавши пісні голос, розійшовся сум землі» та із сестрами, які «біль до рани прикладають, тугу днів перебирають»,– все це художник доводить до великого соціально-філософського та естетичного розуміння.
У двадцять шостому аркуші автор звертається до «зірки» – образу Тараса Шевченка, головного змістовного коду мовою графіки, і, врешті-решт, до національного героя, який несе істину, правду. В останніх десяти аркушах йдеться про головні християнські чесноти: віру, надію, та любов «…маленькеє зерно лишилось… бажань майбутніх почуття…». У чорно-білих аркушах розкрито як увесь спектр людських почуттів, так і природних явищ, що ототожнюються з поезією Великого Кобзаря, про «насуплений образ ночі… осінь вечора уривків».
У трьох кольорах вирішується серія: «Сіре, біле і чорне — ось гармонія. І тільки митець знає, як її досягнути», – так досвітньо і мудро висловився майстер на одному з львівських культурно-мистецьких заходах.
Графічна серія В. Лободи «Шевченко на Україні» це – посвята Кобзарю, вона є глибоко національною, бо виконана у кращих традиціях українського авангарду, створена в органічному поєднанні зображення і слова, змістом яких стала трагедія століття.
Посилання:
1. Вишеславський Г.А., Сидор-Гібелінда О.В. Термінологія сучасного мистецтва. Означення, неологізми, жаргонізми сучасного візуального мистецтва України. – Париж – Київ, 2010. – С. 235–241
