artmuseum.sumy.ua

УДК 069.8:7](477.52)(045) С25                                          

Старший науковий співробітник

Ганна Святець

ВСТАНОВЛЕННЯ ОБРАЗУ НЕВІДОМОЇ НА ПОРТРЕТІ ОРЕСТА ТІМАШЕВСЬКОГО (1822–1866) 

«ДІВЧИНА В ТЮРБАНІ» (1860-і )

ІЗ ЗІБРАННЯ СУМСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ

У статті висвітлюється питання, пов’язане з атрибуцією музейного твору.  Особливу увагу зосереджено на дослідженні,  зробленому завдяки італійському науковцю; подається аналіз історії експонату та його характеристика.

Ключові слова: атрибуція, образ, художник, портрет, натурниця, тюрбан,  реставрація.

В експозиції Сумського обласного художнього музею ім. Никанора Онацького знаходиться романтичний  портрет дівчини, виконаний художником Орестом Тімашевським  (1822-1866) у 1860-х роках. Відомо, що картина надійшла до закладу в 1921 р., до цього вона знаходилась у приватному зібранні київського колекціонера Оскара Гансена. У «Справі про передачу націоналізованого музею О. Г. Гансена в м. Сумах і Києві Головному управлінню мистецтв та національної культури 1919 р.» даний твір зазначено як роботу кола Брюллова «Портрет італійки» [9, с. 30]. Спробуємо з’ясувати авторство портрету та хто ця дівчина.

Встановити образ портретованої допомогла стаття Ірини Олих «Скарби музеїв України: незвичайний візит в Чернігівський художній музей ім. Г.П. Галагана» (2015), де вказано, що кілька років тому з музейниками Чернігова зв'язалася італійська дослідниця, професор російської мови та літератури в Римському університеті ла Сап’єнца Рита Джуліані, яка займалася творчістю художників, працюючих у Римі в  ХІХ-XX ст. Вона з’ясувала: жінка на єдиному в Україні зображенні Івана Шаповаленка «Італійка» (1851) є відомою натурницею Вітторією Кальдоні [5]. Порівнюючи роботу Ореста Тімашевського «Дівчина в тюрбані» та картину, проаналізовану науковицею, приходимо до висновку – на даних полотнах зображено одну й ту саму персону.

Рита Джуліані – лауреат «Премії ім. М.В. Гоголя в Італії», профіль її наукових інтересів – російсько-італійські культурні зв'язки. Жінка є членом редколегії міжнародних журналів «Studia Litterarum» (Москва) і «Specimina Slavica Lugdunensia» (Ліон), організатором міжнародних конференцій про життя і творчість  М. Гоголя (2002, 2009), «Рим і Росія в XX ст.» (2007),  автором  книги «Дівчина з Альбано. Вітторія Кальдоні-Лапченко в російському мистецтві, естетиці та літературі». Існує більше 40 публікацій, у тому числі – 5 монографій даного автора [7]. 

Відомо, що з поширенням в образотворчому мистецтві романтизму й історизму, на рубежі XVIII-XIX ст. художники масово зображували італійських натурниць. Особливо цьому сприяв директор  римської  Академії  святого Луки, історичний живописець Вінченцо Камуччіні. У Римі відкривалися представництва іноземних академій мистецтв, з'являлися художні колонії, що обслуговували естетичні потреби туристів.         

Починаючи з XVIII ст. російська Академія мистецтв систематично направляла до Італії учнів для вивчення кращих досягнень епохи античності та  Ренесансу [11, с. 27]. Отримати право на пенсіонерство було мрією будь-якого академіста. Щасливі володарі золотої медалі мали особливі привілеї. Для багатьох художників ця країна залишалася невичерпним творчим джерелом, надихаючим на створення творів, що увійшли до скарбниці світової культури.

Натурниці-італійки користувалися великим попитом (Ганна-Марія Фалькуччі, Анна Різі та ін.), змінився їх соціальний статус, жінки виходили заміж за художників-іноземців. На той час склалася певна спеціалізація: римлянки-городянки  частіше позували оголеними, селянки з околиць Риму (особливо Альбано) – в  національних костюмах (гонна, камічіа, корсаж, грєм-біулє, фаццолєтто) [1].    

Протягом 1820-1830-і рр. Вітторія Кандіда Роза Кальдоньйо (1805-1890), у заміжжі Лапченко, була написана багатьма видатними художниками. До поч. XX ст. її  згадували в європейській  літературі  й  естетичній  критиці як  ідеал італійської жінки (зустрічається ще один  варіант ініціалів натурниці: Вітторія Кальдоні). Зображення  красуні можна зустріти більш ніж у 100 творах мистецтва.

Художники писали Вітторію  в  образі селянки,  жінки пізнього Середньовіччя,  Ренесансу, в  релігійних сюжетах. Її  зображували: Орас Верне,  Фрідріх  Овербек, Франц Вінтерхальтер, Теодор  Ребеніц, Ганна-Сусанна Фриз,  Юліус Шнорр фон Карольсфельд, Карл Брюллов, Григорій Лапченко, створили  скульптури: Бертель Торвальдсен і Рудольф Шадов. Портрети Вітторії збирав король Баварії Людвіг I [1].   

Постать В. Кальдоньйо використовував у своїй теорії мистецтва Карл фон Румор. У першому  розділі  праці «Італійські дослідження» (1827) він нарахував 44 її портрета й зробив висновок – гармонія пропорцій і форм Вітторії  перевершує можливості художнього відображення. Ця думка повторювалася в багатьох текстах,  естетичних дискусіях кола романтиків того часу [1].

Мистецтвознавець Михайло Алпатов зазначав, що Микола Гоголь, пишучи образ Аннунціати для однойменного роману, був у захваті від Вітторії. У перших рядках твору йдеться: «Куди не піде вона – вже несе з собою картину. … Це була краса, створена для того, щоб усіх засліпити…» [2].             

Вітторія походила з багатодітної сім'ї бідного виноградаря Антоніо Кальдоньйо, який жив в околицях Риму. У 15-річному віці  її  зустрів дипломат, колекціонер мистецтва Август Кестнер і представив графині фон Реден – дружині прусського посла в Римі. Призначена камеристкою, своєю зовнішністю, манерами Вітторія вразила гостей будинку посла, після чого й стала натурницею.

Кестнер – покровитель Вітторії, побачив у ній втілення «краси настільки досконалої, яку не бачили з зорі людства», – як писав  він у присвяченій їй главі «Римських етюдів», опублікованих у 1850 р.  Він стверджував: «Я бачив, який розпач охоплював художників, коли вони сиділи навколо Вітторії і були не в силах висловити натхнення, породжене її красою» [2].

Кальдоньйо була скромною, відмовлялася позувати оголеною та  брати гроші за сеанси, які проходили під пильним наглядом її матері, а для заробітків – займалася рукоділлям. Покровителі навчили Вітторію читати і писати, прищепили їй певні ази культури [1]. 

Графиня фон Реден разом із А. Кестнером  придбали сім'ї Вітторії  будинок. Перш ніж писати жінку, художники мали отримати обов'язковий дозвіл  дружини посла. Вітторія знала, що краса їй подарована Богом, і немає ніякої заслуги в цьому. Виходити заміж жінка не поспішала, серйозно відносилася до любові та шлюбу.

Майбутній чоловік В. Кальдоні, художник Г. Лапченко (1796,1804-?-1876), довгий час працював в Італії, був кріпаком графа М. Воронцова [8, с. 288-289]. Ще на початку 1831 р., разом із професором  О. Івановим, прибув до Альбано, зупинився в будинку сімейства Кальдоньйо.   Художник –  сторонній  учень Академії (1823-1830), за час навчання неодноразово його нагороджували медалями (кріпаків за рахунок Товариства заохочення художників). Академія мистецтв надала останньому 200 червінців. У Римі Г. Лапченко, О. Іванов, І. Шаповаленко утворили так звану російську колонію із власним статутом [8, с. 289].

У  1839 р. В. Кальдоні й Г. Лапченко переїхали до Росії, 1842 р. живописець одержав звання академіка. В анкеті для матеріалів до своєї біографії, заповненої в 1869 р., художник писав: ні він, ні Вітторія не змінювали віросповідання. Існує версія, що вони таємно одружилися в Італії (в російській церкві при посольстві), а потім узаконили стосунки в Росії, де не потрібен дозвіл на шлюб між католиками і православними. Пара жила в Петербурзі, Дінанбурзі, Києві,Черкасах [8, с. 289].      

Портрет роботи О. Тімашевського (1822-1866) «Дівчина в тюрбані» (1860-і), що знаходиться в постійній експозиції Сумського художнього музею, заслуговує на особливу увагу науковців. Художник – автор робіт побутового й історичного жанрів, академік живопису Імператорської академії мистецтв,  навчався в класі відомого професора Федора Бруні.  Він народився в Уфі, сім'ї кріпосного селянина, у 22 роки – звільнений із кріпацтва від поміщика Булгакова і виїхав до Санкт-Петербургу, де став вільним слухачем вищевказаного закладу.

Тімашевського відправили в  пенсійне відрядження за рахунок академії в 1852 р. 1859 р. художник працював  у Римі і прислав звідти до Санкт-Петербургу картину «Римське народне свято». За цю роботу та ряд інших творів автор  отримав звання академіка. У 1864 р. повернувся до Батьківщини. На превеликий жаль, із величезного творчого доробку митця до нашого часу збереглося лише кілька картин. Зокрема, в  Державній Третьяковській галереї, Донецькому художньому музеї зберігаються  схожі портрети  роботи О. Тімашевського під назвою «Італійка» (1854-1858).                                         

Важливим акцентом дослідження є постать українського художника-кріпака І. Шаповаленка (1820-1890),  який належав поміщику П. Капністу.  1834 р., супроводжуючи останнього в подорожі до Італії, став учнем митця Д’Аурія. У 1836 р. Товариство заохочення художників призначило живописцю річний пенсіон. 1837 р. художник переїхав до Риму, де відвідував Академію св. Луки.

Живучи в Італії, І. Шаповаленко виконував копії з картин [8, с. 285]. Матеріально йому допомагав Г. Галаган, М. Гоголь, О. Іванов, інші. Протягом 1845-1851 рр. художник працював у Римі, створюючи образи для Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі. Повернувшись до Росії,  протягом одинадцяти років працював старшим майстром у мозаїчному відділенні при Академії Художеств. Портрет «Італійки (1851), який зберігається в Чернігівському художньому музеї, написано І. Шаповаленком на замовлення Г. Галагана [5].

Порівнюючи образ Вітторії у виконанні І. Шаповаленка та О. Тімашевського, помітна чітка схожість  зображень жінки. Твір І. Шаповаленка засвідчує майстерність художника, вихованого на високих взірцях ренесансного портрета. Написана молода красуня уособлює гармонійність і душевну рівновагу людини, що панує серед навколишньої природи. На передньому плані масштабно виписана напівпостать, відразу, за нею, у різкому зменшенні, дається вулкан Везувій із білими будівлями біля підніжжя. На голові Вітторії – бант, руками вона тримається за  музичний інструмент.        

Тімашевський написав ідеалізований камерний портрет. Творче засвоєння взірців класичних італійських образів, пластична виразність приводять  художника до поглиблення психологічної характеристики моделі. Статичний рисунок загальної композиції твору з легким поворотом фігури. Усю увагу художника зосереджено на обличчі жінки. Карооку Вітторію представлено на нейтральному темному фоні. Грайливий погляд, застиглість і тендітно притримане підборіддя – характеризують її як майстерну   натурницю. Святкова, розшита золотистими нитками червона сукня, помаранчево-синій тюрбан (стиль «Тюркера»), підібране темне волосся  з рожевою квіткою на голові підкреслюють красу та витонченість жінки. Зміна світла, ледь помітний рум'янець, роблять акцент на неприхованій сором’язливості. Картина виявляє потяг автора до гармонійності епохи Відродження та загальної естетики романтизму.

Яскраві кольори одягу були візитівкою італійських модниць. Жінки одягали  сукні з парчі, оксамиту, шовку, доповнюючи свої образи вишитими квітковими  візерунками (троянди, півонії, ромашки, маргаритки). На сукні Вітторії зображено стилізовану гілку винограду, що підтверджує її належність до роду садівника. За колоритом і манерою письма робота нагадує полотна  К. Брюлова, який часто у своїх творах поєднував академічні основи і романтичний погляд на світ. Не виникає сумнівів, О. Тімашевський відвідував уроки останнього.         

На звороті портрету, на етикетках є записи німецькою мовою, під час перекладу яких можемо припустити, що робота знаходилася на експонуванні в Берліні (можливо там була куплена О. Гансеном). Деякі прізвища (власники художніх крамниць ?) є нерозбірливими [10, с. 6].                                  

Картину реставровано декілька разів. У 1937 р. її покрили лаковим шаром в Українській картинній галереї (Харків). 1950 р. реставратор Д. Невкритий (Київ) закріпив твір, виконавши підведення ґрунту на місцях втрат, зробив тонування [10,  с. 3].  У 1983 р. реставратори  Державних науково-дослідних реставраційних майстерень видалили картинні забруднення, пожухлі місця знову  вкрито лаком.

Таким  чином,  досліджено,  що  жінка на портреті із Сумського художнього музею є відомою натурницею Вітторією Кальдоні – ідеал жіночої краси для багатьох видатних художників ХІХ ст. Встановлення образу дівчини є поштовхом до подальших досліджень інших маловідомих образів з експозиції музею.

Перелік використаних джерел 

1. Виттория Кальдони. URL: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B8,_%D0%92%D0%B8%D1%82%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%8F (дата звернення: 15.11.2018).
2. Джулиани Р. Гоголь и «девушка из Альбано». Дом Гоголя. Мемориальный музей, научная библиотека.  URL: http://www.domgogolya.ru/science/researches/1016/  (дата звернення: 08.12.2018).
3. Джулиани Р.  «Девушка из Альбано» : Виттория Кальдони-Лапченко в русском  искусстве, эстетике и литературе / пер. з ит. А. В. Ямпольськой.  Книжная серия. Премия Н. В. Гоголя в Италии.  Рим :  Gangemi Editore,  2012. 192 с. 
4. Эта женщина сошла с неба. Livejournal.URL:

     https://divina-augusta.livejournal.com/943.html (дата звернення: 02.04.2019).

4. Олих И. Сокровища музеев Украины: необыкновенный визит в Черниговский художественный музей им. Г.П. Галагана. URL: http://prostir.museum/ua/post/34703 (дата звернення: 08.01.2020).
5. Прохасько Є. Російське та українське мистецтво XVIII–XIX ст. Живопис, графіка, скульптура : каталог / під ред. Г. Тимченко, худ.-техн. ред. О. Золя. Суми, 1991. С. 14.
6. Рита Джуліані. Studia Litterarum – науково-філологічний журнал інституту світової літератури імені О. М Горького Російської академії наук. URL: http://studlit.ru/index.php/ru/redkollegiya/mezhdunarodnyj-redaktsionnyj-sovet/282-rita-dzhuliani  (дата звернення: 05.11.2019).
7. Рубан В. Український портретний живопис першої половини ХІХ століття. Київ, 1984. 372 с.
8. Справа про передачу націоналізованого музею О. Г. Гансена в м. Сумах і Києві Головному управлінню мистецтв та національної культури 1919 р. / Народний комісаріат освіти Української РСР. Музейна секція ВУКОПМСУ. Київ, 1919. С. 30.
9. Сумський художній музей. Тімашевський Орест Ісаакович (1822–1866). Дівчина в тюрбані (1860-і) : картка наукового опису. 8 с.
10. Тимофеев Н. СССР-Италия. Культурные связи. История и современность. Москва, 1980. 204 с.