003.

Яків Капков (1816 – 1854) Леонілла Сайн-Вітгенштейн із зібрання Сумського художнього музею. 1840-і рр.

002.

Франц Вінтерхальтер (1805 – 1873) Леонілла Сайн-Вітгенштейн із зібрання Поля Гетті, для музею в Лос-Анджелесі. 1849

001.

Леонілла Сайн-Вітгенштейн (Барятинська) Літографія виконана за портретом Вінтерхальтера французьким гравером Леоном Ноель (1807 – 1884). Париж. XIX ст.


Старший науковий співробітник

СХМ  ім. Никанора Онацького

Ганна Святець

 

ВСТАНОВЛЕННЯ ОБРАЗУ НЕВІДОМОЇ НА КАРТИНІ

Я. КАПКОВА (1816 – 1854) «ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ» (1840-і)

 

У Сумському обласному художньому музеї ім. Никанора Онацького зберігається значна кількість жіночих портретів XVIII – поч. ХХІ ст.  В експозиції закладу представлено живописну роботу із зображенням невідомої, авторства  художника Якова Капкова.

Нещодавно науковцям вдалося встановити ім’я портретованої. На полотні – княжна Леонілла Іванівна Барятинська (1806 – 1918), у заміжжі принцеса Сайн-Вітгенштейн Бернебургська, яка прожила 102 роки та встановила рекорд довгожительства серед вищої аристократії Росії.  Її ім'я занесено в книгу «Гіннес. Світові рекорди» [3, с. 7].

Картина  надійшла до музею 25 листопада 1938 р. Її  передано  з  Російського музею по розпорядженню ВКМ (комітет мистецтв).  У 1963 р. роботу реставрували в Київській державній реставраційній майстерні [2].

Щодо портретованої, з’ясовано: більшу частину  свого  життя Барятинська–Вітгенштейн вела щоденник «Souvenirs (1825-1907)». Він був виданий французькою мовою в Парижі в 1907 р., переведений російською, надрукований в Курську дослідницею  В.П. Олєйніковою  2017 р. [3]. Завдяки даному виданню отримано багато необхідної інформації про зображену, її благодійність, любов до мистецтва.

Л. Барятинську писали кращі художники ХІХ ст., такі як: Горацій Верне, Йоганн С. Отто, Леон Ноель (гравюри), ін. 1849 року німецький живописець Франц Вінтерхальтер (1805 – 1873) виконав вишуканий портрет княгині, за допомогою якого нам вдалося встановити зображену на нашій роботі [3, с. 3].

Автор передав Леоніллу на тлі літнього краєвиду з деревом. Такий же овал обличчя, вираз очей, зачіска та любов до суконь із оголеними плечима, дозволили не сумніватись у тому, що на полотні з СХМ представлено саме Леоніллу. Портрет із зображенням жінки придбано одним із перших доларових мільярдерів в історії, Полем Гетті для його музею в Лос-Анджелесі [3, с. 7].

Життєвий шлях княгині Вітгенштейн був насичений великою кількістю подорожей, зміною місць проживання, дружбою з монархами різних королівських дворів. Наповнена дивовижними фактами її біографія поєднала долі декількох аристократичних родів Європи, стала символом активної участі в дипломатичному, соціально-політичному та  культурному житті багатьох країн. Дивовижна жінка, завдяки своїй чарівності і тонкому розуму стала подругою королев й імператриць, займалася активним благоустроєм своїх маєтків у Росії, Литві, Німеччині, Італії, Швейцарії, створюючи  притулки, лікарні [3, с. 6].

Леонілла брала участь в організації «Музею 1812 р.» в Москві, збирала колекцію творів мистецтва, що стала основою прославленого зібрання музею Кіджі в м. Арічча (Італія), відомого сьогодні як «найбільша колекція російського мистецтва в Італії».

Л. Барятинська народилася в Москві,  родині  князя Івана Барятинського (1772 – 1825) і німецької графині Марії Келлер (1793 – 1858). Жінка отримала грунтовну домашню освіту, говорила французькою, німецькою, англійською мовами. До 15 років Леонілла жила в Мар’їно, розкішному маєтку батька в Курській губернії. У 1831 р. із сім'єю переїхала до Петербурга, де стала фрейліною імператриці Олександри Федорівни. На початку 1833 р. князь Петро Андрійович В’яземський писав: «На петербурзькому небосхилі загорілася нова зірка: княжна Леонілла Барятинська, зірка не пекуча, кілька холодна, але всеосяжна … променями…» [1].

Графиня Дарина Фікельмон – господиня петербурзького салону й автор «світського щоденника» писала: «Серед мініатюрних жінок столиці молода Барятинська здавалася справжнім ліванським кедром – висока, струнка, трохи стримана, дуже серйозна, але красива з голови до п'ят, причому занадто красива», її «оксамитові очі і соболині брови наробили багато шуму…» [5].

У 1834 р. Леонілла вийшла заміж за двоюрідного брата своєї матері – князя Льва Петровича Вітгенштейна (1799 1866). Весілля відбулося у Великій церкві Зимового палацу. Після святкових заходів Вітгенштейни покинули Росію. Вони жили за кордоном або у своєму маєтку Вєрки під Вільно, де Леонілла Іванівна заснувала школу для селянських дітей.            

У 1848 р. Вітгенштейни жили в Парижі, де стали свідками французької революції. Вражені  подіями, переїхали до Німеччини, де в околицях Франкфурта-на-Майні отримали в подарунок від прусського короля Фрідріха Вільгельма IV напівзруйнований замок Сайн, колишній родовий маєток Сайн-Вітгенштейнів, і побудували новий замок у готичному стилі.

Лев Петрович купував міські палаци в Парижі, Римі та Берліні. Подружжя  відвідувало студії відомих художників і збагачувало свою колекцію творами XIX століття. На багатьох полотнах, за бажанням Л. Вітгенштейна, зображено його прекрасну дружину.

Будучи прямим нащадком святої Єлизавети Угорської, Леонілла замовила нову каплицю, прилеглу до палацу Сайн, щоб зберігати дорогоцінну руку Святої Єлизавети в капелі-релікварії святої Єлизавети. Вона створила «Леонілла-Штифт» як монастир для догляду за дітьми та людьми похилого віку. Жінка прагнула до зростання благополуччя населення, збіднілого під час революційного 1848 року, постійно давала взуття та одяг [3, с. 10].

У 1851 р. в Римі Леонілла  прийняла католицизм. На поч. 1860-х рр. король Пруссії дарував родині титул князів Сайн-Вітгенштейн. Овдовівши в 1866 р., жінка жила у своєї доньки в Італії, в Аріччі. У 1870 р. вона переїхала до Німеччини, де намагалася допомогти своїй подрузі імператриці Августі в розгляді дипломатичних питань щодо запобігання франко-прусської війни. Із цією метою княгиня їздила в Орлеан, щоб звернутися до єпископа Ф. Дюпанлу з пропозицією ініціювання миру між Німеччиною та Францією.         

У Парижі княгиня Вітгенштейн мала світський салон, де збиралося вишукане товариство. Вона товаришувала з А.К. Толстим, листувалася з князем І.С. Гагаріним.

Останні тридцять років життя княгиня мешкала у своїй віллі в Уші на Женевському озері (Швейцарія),  там зустріла і свій столітній ювілей. Протягом багатьох років її будинок був сповнений іменитими гостями «блакитної крові». До останніх днів свого довгого життя Леонілла мала прекрасну пам'ять. Вона померла в 1918 р. на віллі в Лозанні.

Архів княгині Леонілли зберігався у двох великих шафах, які дивом уціліли посеред бомбардувань Другої світової (листування з членами царського дому, листи принца Баденського, папи Бенедикта XV, ін.). Жінка  заповіла його доньці, яка померла незабаром після матері.

Художник Яків Капков (1816-1854), який написав портрет Л. Барятинської, що експонується в Сумському художньому музеї, народився в родині небагатого підрядника, кріпосного  князя Михайла Семеновича Воронцова. Первинну художню освіту митець здобув під керівництвом Олексія Єгорова в його майстерні. Попри існуючі злидні, він мріяв про Академію Мистецтв і, щоб потрапити туди, представив кілька малюнків власної роботи князю М. Воронцову. Художник прохав дати йому свободу. М. Воронцов відпустив Я. Капкова на волю без будь-якої плати (1832).

Прибувши в місто Санкт-Петербург, Капков вступив до Імператорської Академії мистецтв пенсіонером Товариства заохочення художників і став учнем Карла Брюллова. За час свого навчання митець отримав декілька золотих медалей і звання класного художника XIV класу. Після цього він вирушив в Італію, але в 1849 р. через політичні обставини, разом з іншими митцями був змушений повернутися на батьківщину. У 1850 р. його відправили до Голландії та Іспанії для відточування художніх навичок. До самої смерті художник проживав у столиці Російської імперії, де й помер.

На полотні із зібрання музею Леоніллу зображено в модній сукні періоду романтизму [2, с. 2].  Оголені плечі, перла на витонченій шиї, біла шкіра, модна зачіска (буклі) та заправлений невеликий тюрбан – усе це характеризує жінку як представницю знатного роду. Дороге вбрання, вишивка, спокійна поза – перед глядачем княжна із сумним виразом обличчя, на якому прочитується впевненість, тендітність і готовність допомогти ближньому.

Поясний портрет Леонілли дав змогу передати її гарну поставу, приємний овал обличчя, підкреслив основні моменти її значимості. Живий погляд темних очей, стиснуті губи – видають жінку як розумну персону зі стриманим характером. Відчувається особлива увага художника до своєї моделі. Композиція твору відзначається лаконічністю. Кольорова гама твору милозвучна, поєднана на протиставленні нейтрального фону та теплих і холодних кольорів. 

Схожий портрет  Леонілли зберігається в Тульському художньому музеї [2, с. 7]. Відомо, що туди картина потрапила із зібрання дворянського та князівського роду Урусових. Картина відрізняється від роботи із Сумського музею. Зокрема, вираз обличчя дещо інший, нахил тіла подано з незначним зміщенням  уперед. Помітна різниця у зображенні перлів на шиї. Можемо стверджувати, що художник створив декілька варіантів роботи.

Нащадки Леонілли Барятинської і до сьогодні відіграють значну роль у долях країн Європи: сім'я Вітгенштейн – одна з найбільш шанованих у Німеччині. Її праправнук очолює Товариство Охорони палаців і замків Німеччині; сімейство аристократів Кіджі, з якого вийшло кілька Пап Римських – одне з найвидатніших в історії Італії.

Таким чином, порівнюючи три портрети однієї жінки, нам вдалося підтвердити зображення раніше невідомої  знатної персони.

Перелік використаних джерел 

  1. Вітгенштейн Леонілла Іванівна. Матеріали з Вікіпедії – вільної енциклопедії. Електронний ресурс: https://ru.wikipedia.org/wiki/ Витгенштейн,_Леонилла_Ивановна (дата звернення: 20.01.2020).
  2. Картка наукового опису. Капков Я. Жіночий портрет. Ж-43. 1985. 8 с.
  3. Принцесса де Сайн-Витгенштейн (урожденная Л. И. Барятинская): Воспоминания / Перевод и комментарии В.П. Олейниковой; Региональный финансово-экономический инс-т. Курск, 2017. 125 с.
  4. Російське та українське мистецтво XVIII – поч. ХХ ст. Каталог: живопис, графіка, скульптура / укладач: Прохасько Є.С., відп. за випуск: Побожій С.І., ред..: Тимченко Г.В., худ.-техн. ред. Зозуля О.І. С. 10
  5. Фикельмон Д.Дневник 1829 – 1837. Весь пушкинский Петербург. М.: Минувшее, 2009.  1002 с.