Боже, як я люблю згадувати Суми 20-х !!!
(спогади Оксани Онацької – доньки Никанора Харитоновича)
…Перший клас застав мене жителькою міста Суми. Спочатку переїхав (з військового містечка) тато. Він одержав призначення на організатора й завідувача майбутнього художньо-історичного музею. У розпорядження створюваного музею передали приміщення з п’яти кімнат колишнього «Міського банку». Відразу ж батько почав систематично і широко збирати культурні цінності. Музейна робота його поглинула. Батько почав їздити по селах, довкола Сум, де були поміщицькі садиби. Деколи знаходив цінні картини на сільських подвір’ях – картинами, бувало, накривали бочки з водою. Водночас зайнявся археологічними розкопками навколо міста.
Оскільки музей розширювався, приєднали до нього сусіднє приміщення «Об’єднаного банку» на сім кімнат з великими залами. Але й дванадцять кімнат не вмістили всіх експонатів: довелося приєднувати третє приміщення на одинадцять кімнат. Усі ці двадцять три кімнати поєднувалися між собою прорубаними в стінах дверима, але все одно багато цінних експонатів зосталося в запасниках.
Жителі міста швидко полюбили новостворений музей. У вестибюлі, при вході, стояв величезний дзвін. Всі зали були чудово оформлені.
Нова наша квартира знаходилась над музеєм на третьому поверсі на головній вулиці міста – Соборній. Квартира мала затишний вигляд: чотири кімнати, кухня, стеля невисока, підлога покрита кольоровим лінолеумом, балкон на головну вулицю. На другому поверсі мали велику веранду для літа, де обідали, пили чай. У великій кімнаті з каміном стояли батьків письмовий стіл, мольберт, піаніно, книжкова шафа, диван, висіла бандура. Вся квартира була завішана татовими картинами…
Соборну вулицю прикрашав Спасо-Преображенський собор з золотими куполами. Коли йшла служба, дзвонили у дзвони. Враження незабутнє.
Під час НЕПу відкрилося багато приватних крамниць. Наприклад, взуттєві – Чигрина (у кам’яних рядах), Талденка (на Воскресенській вулиці); недалеко знаходилась єврейська пекарня маци, а поряд – музична школа. Перед нашою школою на Соборній у сквері стояла будка з морозивом. Навпроти скверу знаходився кінотеатр «Художественный». Там демонструвалися «Нібелунги», «Поцілунок Мері Пікфорд», «Багдадський злодій», «Художник і його модель», «Акули Нью-Йорка», поряд з кіно – кондитерська Крігера. Далі через дорогу на розі – фотографія Макашова і панчішна майстерня, де ми замовляли довжелезні панчохи, далі – аптека, потім вхід в музей, фруктовий магазин Цуканова (приміщення здавав музей). Біля школи – магазин Ільченка, а поряд – РОСТА. Біля спуску до Харківських мостів – кінотеатр «Ампір», де ми дивилися картини за участю Віри Холодної, Максимова, Худолєєва, Руднича. Була ще фотографія Ленкера, діді Наді Розанової, з якою я навчалася разом у школі. У Наді була мама-красуня. Її портрет завжди виставлявся на вітрині. Не можу забути, які фотомайстри жили у Сумах. Фотограф Зідранський: до нього приїздили фотографуватись різні знаменитості з інших міст. Приїздила відома артистка кіно Зоя Баранцевич, Полонський, Максимов…Усі фільми супроводжувались грою піаніста. Грав Ісак Бенцман, який сидів тут же, на сцені. Білет коштував 20 копійок, а сніданок у школі – сім копійок (половина французької булки, котлета, кава з молоком). Збирали гроші із сніданків, не їли морозиво, і за три дні вистачало на білет.
Боже, як я люблю згадувати Суми двадцятих.
Місто тоді відзначалося дуже сильною інтелігенцією. Сильною чим? Своїм професіоналізмом, товариськістю, людяністю, ідейністю в розумінні відданості високим гуманним ідеалам. Які надзвичайні лікарі жили! Зубні – Бігельфер, Грінберг, Копилович, Закс, з нашкірних хвороб – Водний. Впевнена, у світі не існувало такого дитячого лікаря, як Осташевський. А професор Линтварьов, доктор Ерастов, Рохлін, Кандиба…
Не переповісти, скільки Суми мали оригінальних постатей. Живучи на третьому поверсі над музеєм, влітку я врешті вибігла на наш балкон, щоб поглянути на сусідній, де астроном Безсонов вивішував передбачення погоди у вигляді білих, червоних, інших знаків, за якими все місто орієнтувалось, чи буде сьогодні дощ, сонце, вітер…
Ранок починався за спільним столом в їдальні. Пили чай з самовара, кисле молоко, їли домашню шинку, і йшли до школи, тато – до музею. Мама залишалася господарювати. Вона була гарною господинею, навіть хліб ми не купували. Вона пекла на весь тиждень двох сортів – щоденний і здобний, а паски пекла на все літо, і вони чудово зберігались… Мама багато вишивала, шила, була дуже жвава, ловка, і їй боліло, що вона не могла десь працювати. Тато вечорами допізна сидів за столом, писав п’єси.
Наша квартира часта виповнювалась гістьми. Батьки дружили із сім’єю лікаря Гребенюка; спілкувалися ще з військового містечка з родиною викладача російської мови Воробйова; з учителем Прядкіним, художником Крапівіним. Тато влаштовував літературні вечори, читав свої твори і слухав інших… Добре пам’ятаю письменника Якова Мамонтова. Пам’ятаю приїзд до нас із Харкова Остапа Вишні, з шоколадним «Деліссом», квітами. З ним дружба почалася давно, ще з маминої молодості у селі Мала Павлівка… Переказували, що коли ми жили до революції біля реального училища, то відвідував наш дім Олександр Олесь. Тепер він перебував в еміграції. На літературних вечорах мене більш за всіх вражав Воробйов: величезний чолов’яга, він дивовижно декламував «Чуден Днепр при тихой погоде». Такого читання більше не чула…
Кожну зиму мама з татом їздили до Москви походити по театрах, побачити друзів. У мами ще з Лебединської гімназії були подруги, з якими вона все життя не втрачала зв’язку. У Москві жила одна з них – Олена Іванівна Щокін-Кротова (її дочка Геля у майбутньому вийшла заміж за художника яскравого таланту Роберта Фалька)…
Будинок будівельного технікуму, де я продовжила навчання, стояв поряд зі школою… Для батька і для нашої родини настав важкий період. Як діяча української культури, батька почали переслідувати і гнати, приписували бозна-що. У 1931 році викликали і запропонували здати музей парт. тисячнику Зубченку – людині, далекій від мистецтва, колишньому вантажникові, а самому зостатись заступником. Річ у тому, що батько не був членом партії, і це ускладнювало його становище. Батько відмовився і почав передавати музей по книгах до останньої нитки. Передача тривала кілька місяців. Ми переїхали на іншу квартиру, ближче до парку. Квартира була на другому поверсі з двох кімнат. Батько тут захворів на плеврит. Він викладав в інституті, а мати там же працювала у бібліотеці. Так наступив важкий 1933 рік. Гострі труднощі з харчуванням. Від цькування і моральної пригніченості у батька почало здавати здоров’я. Він не міг жити без музейної роботи і вирішив їхати до Полтави. Не знали, що там нас чекає ще більше лихо. Батька майже враз арештували…
Зав. відділу Федевич Л.К.
.jpg)
