«БЕЗ ЛЮЛЬКИ, ЯК БЕЗ КОНЯ…»
Серед старожитностей козацької доби, як-то: ікони, килими, старшинська вишивка, гутне скло та інші речі, у фондах музею зберігається дванадцять трубок-люльок ХVІІІ – поч. ХІХ ст., виготовлених на Лівобережній Україні. Вони відрізняються формою й декором: гладкі та з маскаронами. Люльки відбивали смаки й вподобання господарів і слугували своєрідними талісманами на вдачу.
«Без люльки, як без коня та шаблі, неможливо уявити козака. Вона зігрівала в походах, відволікала від тяжких думок, навіювала приємні спогади ... Люлька у них – сама перша подруга», – писав у своїх працях історик Дмитро Яворницький.
Кожен козак вибирав люльку прискіпливо, намагаючись знайти особливу, не схожу на інші. Майстри йшли назустріч замовнику і робили шедеври, які органічно увійшли до побуту української культури козацької доби.
Найбільш поширені – керамічні люльки, чаши яких були прикрашені зображеннями людських облич, мушлями, різноманітним декором. В саму чашу вставлявся «чубук», який легко мінявся. Дерев’яні люльки виготовляли в основному з бузини, вишні, груші.
Маленькі люльки – «носогрійки» були зручними для використання і в поході, і в сідлі, таку особисту трубку вважали «душею козака». Та крім трубки особистого вжитку були і «обчеські» люльки дуже великих розмірів, прикрашені напівдорогоцінним камінням, намистом, що використовувалися для колективних дій, мали ритуальне значення. З такої люльки потягувала ціла козацька ватага, коли обдумувала якийсь похід. Люльку козаки частіше всього носили за своїм широченним поясом або в накладному мішку – «гамані», її ховали також за відворот славетної козацької смушевої шапки – «бирки».
Майже всі типи люльок презентовані в колекції музею. Вони гідно представляють «золоту» добу українського мистецтва.
Ст. науковий співробітник Наталія Курасова
